СТОП від Зю або 1 500 км ЕВАНТУАЛУ

«О, карамба!!!! Скільки вона може писати усяку мая4ню» ­­- ненав'язливо подумаєте Ви… а я таки скажу!!!! Мова йтиме про стоп. Стоп. Автостоп. Отож, бринь-бринь-б-б-б-б-б-б…. поїхали!!!!

Скажу відверто стопила лише дві4і в житті, але це було на короткі відстані і з прошареними друзями, які були асами автостопу. Тобто все, що було до цієї поїздки – не рахується, але ця мандрівка – моє особисте посвя4ення в по4есні стопери і посвятила мене не хто-небудь, а її Вели4ність ДОРОГА. Перед тим як по4ати захоплюю4у розповідь про подорож теренами рідної Україно4ки, варто згадати, що моїм вірним попутником (моїм вірним Буцефалом J) став Анатолій Котлюк, в народі «Партизан». Думаю, що ця легендарна особистість не потребує якихось попередніх описів, але для людей, які з якогось дива J незнайомі з Толіком, скажу: на таку авантюру міг погодитися тільки такий самий псих, як я.

По4алося все з останього дня Бульби, уве4ері, не до4екавшись закін4ення концерту, ми вирішили рушити в дорогу і сіли на електри4ку до Рівного, щоб звідти пересідати на Київ. Ось тут і по4алися пригоди: перед самим Рівним я пішла в WC, але він виявився за4инений і після слів якогось 4оловіка: «Тут взагалі-то дів4ина стоїть, 4екає. Може, б ви відкрили туалет?» провідниця байдуже відповіла: «Хай стоїть!». Я вирішила до4екатися великої милості від Пані провідниці, зайшла в сусідній вагон, сіла і … «вирубалася намертво». Після пробудження зрозуміла, що люди біля мене сидять вже якісь не ті (ні, їх не підіслали інопланетяни, просто це були зовсім інші пасажири). Після питання 4и далеко ще їхати до Рівного, Пані Провідниця розкри4алася диким писком: «Ти шо не ба4ила, шо на вокзалі великими буквами писало «РІВНЕ»??!!!» і зайшлася піною)) І мої збентеженні пояснення про те, що я просто проспала абсолютно її не роз4улили, вона тільки переживала куди це я далі маю їхати (мабуть, у таких випадках треба допла4увати за дорогу). Метнувшись диким кабан4иком у вагон, де сидів Толік, я здивовано J зауважила, що його там немає. Аби повніше розкрити образ Пані провідниці і домалювати їй на голові ще один ріг J, пожаліюся, що вона навіть не відразу захотіла мені ПОВІДОМИТИ скільки станцій від Рівного я вже проїхала. Виявилося, що тільки одну, і з якогось дуру я вистрибнула з електри4ки на станції «Шпанів». Е-е-е-е-е-е… 4есно кажу4и після того, як потяг від'їхав, я зрозуміла, що зробила це даремно. Бо на цій станції не було ні4ого окрім якогось залізни4ного ліхтаря, який сигналізував приїзд і від'їзд транспорту. Отож, ні4, колії і ненормальна Зю, яка виско4ила в поле без грошей, телефона, документів і теплого одягу (все лишилося в Толіка). Мабуть, це все дуже весело 4итати, та й самій мені зараз смішно, але тоді я перелякалася не на жарт і всю дорогу молилася. Подолавши кілька метрів я поба4ила знизу одинокий будино4ок, в якому горіло світло, але внутрішній голос мені підказував не заходити туди і йти вперед по колії, в напрямку до міста. 4есно кажу4и, коли проходила повз поля було страшно, але, коли ландшафт став змінюватися і по4ався густий ліс, то… Вдалині постійно ба4ила якісь вогні і мені весь 4ас здавалося, що то вогні міста… ага, як би не так, це були залізни4ні ліхтарі, які освітлювали колії. На щастя, у сумці знайшовся ліхтарик (який потім було по4есно загублено Котлюком) і врятував мене від  болота, в яке я мала вступати.  Про4ухавши добрий шмат дорги, то4ніше жорсткого щебеню, я наткнулася на якогось п'яного мужика, який допоміг мені не пропасти на білому світі. Дякую Вам, п'яний 4олові4е! Від нього я зателефонувала до Толіка, який зійшов у Рівному і підняв на ноги залізни4ну міліцію. Той вшторений дядько ніяк не міг пояснити де я знаходжусь і Котлюк, передав трубку таксистові. 4оловік постійно повторював, щоб він їхав до повороту з  табли4кою «Кумир», але водій ніяк не міг збагнути де це воно таке є. Після довгих і безрезультатних пояснень, я вирішила сама доїхати до з/д вокзалу, і вийшовши в той поворот, про який розповідав 4удодядько, поба4ила малесеньку табли4ку з назвою «Кумир». Цікаво, як довго знадобилося їздити таксистові по місту, аби знайти на окраїні Рівного забиту вули4ку з малесенькою табли4кою?:) Вийшовши на дорогу, мене підібрала машина аварійної служби, яка підвезла до вокзалу. Дякую Вам, друзі! Там на мене 4екав переляканий Толік, який за 1,5 год. передумав усе на світі, спо4атку, що я пожартувала і сховалася в інший вагон, потім, що я вийшла раніше за нього і пішла гуляти, а потім перед самою київською електри4кою мала вистрибнути і сказати «Surprise!», але зрештою зрозумівши, що я десь в 4ерговий раз евентуально вляпалась – пішов у міліцію і мав виїжджати на пошуки. Наша залізни4на система настільки злагоджено працює, що у працівників вокзалу немає ніякого зв'язку з потягами, їхніми машиністами, що там вже казати про Пані провідниць і Панів провідників. Дякую Богові за те, що я повернулася і вижила, виявляється, що я промахала 8 км до Рівного. В ту ні4 ми вже нікуди не поїхали,а просто пішли в парк но4увати. Але цей ********й парк став ще однією неприємністю, усі ті нещасні декілька годин, які нам довелося там провести (бо сном це назвати дуже тяжко) пройшли у безперервних укусах рівненських комах, постійному «стрьомі» (4ерез кожних 20 хв. ми прокидалися і дивилися 4и в нас не поцупили ре4і) і от, коли ми вже на кінець ЗАСНУЛИ, до нас завітала міліція. Але вони нас не ображали, вони добрі і хороші, просто задали кілька питань і пішли собі у невідомому напрямку. Проба4те, хлопці, ми з Толіком не роз4ули Ваших прізвищ, тому Ви лишитеся інкогніто.

Ой, зовсім забула… ото вже бамбула!!! Взагалі, ми збирлися їхати на театральний табір «Molfa-camp», який мав проходити з 19 по 25 липня в Криму (Бах4исарайський район), але зробивши деякі підрахунки і добре все зваживши, вирішили, що не встигнемо туди нормально добратися (бо 25-го вже мали бути у Львові), тому обрали компромісний варіант під назвою «На Адесссу!!!».

Вранці ми купили атлас автомобільних доріг (який Толік успішно програв мені в 4ува4і J), полазили по рівненських секондах і придбали для Котлюка костюм «Пляжний наряд N#2», а ще ми освіжили свої тіла на вокзалі всього за 5 грн. З Рівного по4ався повноцінний стоп. За містом ми сіли в бус до 4оловіка, який віз борошно і їхав забирати свого внука з садо4ка. Спогади вже трохи стерлися, але то4но пам'ятаю, що це була хороша людина. Водій завіз нас до районного центра Корець, з якого ми автобусом доїхали до Новоград-Волинського. Про це місто, на жаль, вражень не лишилося зовсім, бо провели в ньому лише кілька хвилин, а звідти сіли на раритетний пихтик ЛАЗ до Житомира. Автобус нам попався дуже вже евентуальний: газова камера на колесах, при майже 40-градусній температурі подолати 80-км хвилястої дороги було непросто, спітніло і душно.

 Але все це варто було перетерпіти заради того, аби потрапити до Житомира! Після денного перебування в цьому евентуальному місті я назавжди стала його відданою фанаткою! Житомир – місто парадоксів, приколів і винахідливих рішень. На щастя, нам не довелося но4увати у комашиних парках, нас гостинно прийняв Микола Шишкін – людина, яку повинен знати кожен житомирянин, бо на вулиці з ним здоровкалися 4ерез кожних 10 хв.

Прикольний прикол N#1:  У Житомирі є хрест, який звів сам Господь Ісус Христос. Друге пришестя відбудеться у Житомирі. Мало того саме місто Житомир було засноване не ким іншим як… правильно! Ісусом Христом. Все це не вигадки, а надписи на тому таки старовинному хресті. Не знаю хто автор цього жарту, але як то кажуть: «І сміх і гріх»!

Прикольний прикол N#2: У Житомирі є пам'ятник Українській потенції! Хіба Ви не 4ули про такий?! Тю, якісь непрошарені! Підійдіть до пам'ятника Сергію Корольову (що на площі Корольова) збоку і уважно придивіться!

Прикольний прикол N#3: житомирські комунальні служби. Коли ми з нашим гідом проходили повз приміщення збору комунальних платежів, то ненароком помітили, що балкон у них тріснутий навпіл і на стіні видніється вели4езна тріщина, замазана якоюсь штуковиною. І, взагалі комунальники повністю виправдовують своє призна4ення.

Прикольний прикол N#4: ЖИТО + МИР. В силу мого обмеженого знання давньоруських імен, я посміла зробити висновок, що назва цього міста – виклю4но радянська, але Микола вдало втер мені носа і пояснив, що Жито´мир – давньоруське 4олові4е ім'я.

Вранці стопом добралися до Берди4ева, хо4 вбийте, не пам'ятаю з ким ми їхали, мабуть, водія звали Анонім. Звідти – нам зупинився бежевий москви4, який довіз нас до Вінниці, в автівці грав прілі4ьний блатня4ьок: «Я раньше нє знал какая ти дрянь» J. Водій сподівався, що ми йому заплатимо, але ми 4емненько подякували, забрали свої ре4і і вийшли з машини. 4ерез рясний дощ, який застав нас у цьому місці, ідея щось стопити далі зникла сама собою і вже до Немирова ми під'їхали маршруткою. Там є дивовижне місце: палац княгині Щербатової, побудований на по4атку ХІХ ст., будівля 4имось нагадує кримські палаци. Вибравшись за місто, нам по дорозі зустрілося дуже багато представників правоохоронних органів і ДАЇ, і всі вони як один сварилися на якогось п'яного молодого 4оловіка, мабуть, знаю4и наперед, що 4увак не з пальцемроблених, щось може втнути. Коли вийшли на трасу до нас під'їхав якийсь зрілий 4оловік на мопеді і, поцікавившись 4и з нами все гаразд, запропонував нам звертатися до нього за допомогою або но4увати на заправці. Пропозиція була заманливою, але не настільки, аби ми відмовилися проїхати ще кілька км до омріяної нами Адесси.

 4ерез півгодини марних спроб щось зловити, нам все ж таки зупинився ще один бус. Цього водія ми полюбили і запам'ятали надовго, він мав прекрасне по4уття гумору і що дуже дивно весь 4ас про нас піклувався: пригостив кавою і дав цінні поради по те, як себе вести в Умані, попередив, що це – бандитський район, в якому треба бути максимально обережними, бо траплялися непоодинокі випадки пограбувань 4есних порядних людей. Усіх його настанов і приколів згадати не зможу, бо пів дороги до Умані я проспала, а, коли прокинулася, то ми вже туди доїхали. Отож, висадив він нс біля автобану Київ-Адесса, але 4ерез застороги і небажання знову у щось гарнесенько вляпатися, ми вирішили, що з Уманю краще не жартувати і розбили намет недалеко від траси. Наступного дня зі стопом виникли труднощі: ніхто не хотів пошкодувати двох довбаних прибацаних і звільнити їх від повільного, але впевненого плавлення на 35-градусній спеці. Сховатися було нікуди, скрізь пекло і шкварило, в мене по4ало зносити дах і тоді Толік вигадав геніальне рішення, а по суті: винайшов новий вид автостопу ШИЙНИЙ J Він посадив мене до себе на шию і ми, розмахую4и руками, дико рего4у4и та видурюю4ись, по4али зупиняти транспорт. І знаїтє шо? Ми такі пабєділі! Нас поба4ив делокобійник і зупинився. О, щастя! (А, взагалі такий різновид стопу підходить для зупинки великогабаритного транспорту, бо з такої висоти вони Вас то4но помітять!!!) Водій виявився Толіковим земляком і скаржився нам на мережу закладів хар4ування, які належать самому Михайлові Михайлови4у Поплавському. Ціни там просто захмарні і ми в цьому переконалися на власній шкурі, бо рівнен4анин висадив нас на повороті до Кіровограду, де якраз знаходилися ті забігайлівки. Проте, ми обдурили всіх і зуміли поїсти на останні 25 грн. Виба4те пане Поплавський: nothing personal, just business!!!

 Маю4и трохи 4асу, ми взяли техні4ну перерву і залізли в соняшникове поле, де зробили кілька знімків (які врешті-решт тємни4е зникли). Взявши собі один сонях на пам'ять і просто піднявши руку, нам відразу зупинилося авто і не яке-небудь, а крута 4ервона Хонда. Здивуванню і щастю не було меж! Таке трапилося вперше!!! Ще одним подарунком було місто, в яке спішив той водій і це місто по4инається на букву А… так, це була Адесса!!! Нам нефігово пощастило!!! Правда, 4оловік був налаштований по відношенню до нас дещо вороже, до того ж він не любив львів'ян, розповідав історії як одесита підрізали у Львові і гнав бо4ку на Степана Бандеру. Але, сподіваюся, що ми своїм позитивним прикладом спростували його негативне ставлення до западенців. Пан водій довіз нас до автовокзалу і ми втомлені, але щасливі добралися до кінцевої то4ки нашого маршруту.

Сага друга. Адесска.

Якщо Житомир – це місто евантуалу, то Адесса – місто скажених цін. А, взагалі, дуже собою пишаюся 4ерез те, що привезла Толіка вперше на море і зводила в макдональдз, ми ледве не просльозилися.

____________________________________________________________________

А зараз невели4ка вставка, написана під враженнями від адесского парку. Слабкодухих попрошу відійти від моніторів:

Засраний адесский гідро-дендро-4и ще якесь там дро-парк

Пробувши на території парку декілька хвилин, виникло нездолане бажання одягнути на голову шори і не ба4ити на алеях купи людського лайна і прим'ятих кори4невеньких сервето4ок, які майоріють посерд ні в 4ому невинної трави4ки. 4ерез близьке розташуваня біля моря і безкіне4ні натовпи туристів парк ПРІЛІ4ЬНА засраний, при4ому як в перенесному, так, на жаль, і в прямому зна4енні цього слова. На території є платний туалет, але, можливо, в силу скаженого, ні4им непоборного бажання заробити на всьому 4ому тільки можна, навіть, виба4те за грубість, на сральнику, місцеві жителі отримали загиджені туристами території. Швидше за все, тутешні недолюблюють приїжджих, але умови створені для відпо4инку (то4ніше, відсутність деяких із них) всіляко сприяють такому м'яко кажу4и «недружелюбному» ставленню. Якби, принаймі, на території відпо4инкового комплексу розмістили декілька безкоштовних клозетів, то парк лишився би парком, а не вели4езною зеленою «ПАРАШОЮ»!!!

Хо4еться, щоб 4ита4і пройнялися усією гидотністю цієї замітки і кожен задумався над збереженням природи НАСПРАВДІ!!!!

Ми відпо4иваємо на природі, а природа, в свою 4ергу, відпо4иває на декому з нас, породжую4и МОРАЛЬНИХ ВИБЛЮДКІВ, які окрім як жерти і випорожнюватися, ні на що більше не здатні.

__

Після 2-денного відпо4инку в Адессі, було якось так сумно залишати «велику калюжу» (як каже ТОлік), але 4ас піджимав. Вно4і ми сіли на потяг до Вінниці, бо боялися не встигнути добратися до Львова у визна4ений нам обставинами термін. Зауважу, що дорога в одну сторону коштувала нам в загальному близько 70 грн. на двох, а одні лише квитки на потяг Одеса-Москва обійшлися у 120 грн! Від4уйте різницю і переваги стопу J

Прибувши до Вінниці (пригоди супроводжували нас і на зворотньому шляху) і дізнавшись від працівників вокзалу про те, що в місті є офіцерська столова, де можна дешево поїсти, ми рушили на її пошуки. По дорозі я зайшла в Будинок побуту аби купити собі заколки (і зафіксувати троянду, яку Толік поцупив на місцевій клумбі. Люди, які зі мною близько знайомі, знають мою пристрасть до квітів-заколо4ок J). Не буду вдаватися в нудні деталі, бо їх тут і так забагато, коро4е, там сиділа старша жіно4ка – вахтерша, яка допомогла мені зорієнтуватися серед вели4езної кількості вивісок і надписів. І за це вона отримала невели4кий презент… Який? Слухайте: виходжу я з того будинку, а від Анатолія відходить якийсь 4оловік. Виявляється, він 4екав свою дів4ину, але вона не прийшла на поба4ення і, 4ерез таку неприємність, хлопець хотів віддати квіти Толіку, але Котлюк відмовився, бо ми мали при собі багато ре4ей. Хлопець намагався подарувати ті злощасні квіти якимсь перехожим дів4атам, але всі відмовлялися (уявляєте? Ото, балувані!!!:) ) і не стерпівши такої ситуації, викинув їх на землю. Але я бігом собі зметикувала і подарувала їх тій вахтерші за те, що вона допомогла мені з заколками. Аргумент, зви4айно, не дуже, але жінка була на стільки збентежена і щаслива, що всі аргументи мені до ******. Скажу коротко: їдальню знайшли. Дешево. Борщ був недобрий.

З міста виїхали десь по обіді, на трасі нас підібрав водій з «замашками» таксиста, бо такі маневрені трюки вдало і без ушкоджень можуть вдатися лише у працівників цього фаху. Водій вивіз нас км 30 від Вінниці. Потім ми мали щастя зупинити найкрутішого в світі дальнобійника, який їхав в Мука4ево і віз борошно (вийшов якийсь борошняний стоп J). Завдяки цьому персонажу наша заклю4на поїздка перетворилася на суцільну казку: безперервні приколи, анекдоти, корисна інформація, життєва мудрість, тепло і сливки. Аж якось сумно було з ним розлу4атися.

Ху-х… ну, нарешті! Ми не знаємо імен усіх тих крутих людей, які не лишилися байдужими до нашої автостопної долі, але ми дякуємо їм за усю їхню щиру допомогу.

Висновок: СТОП – це евантуальна штука, стопте собі на здоров'я!!!

Зю Побережнюк